Еліна

Ми всі в дитинстві клянемося собі, що ніколи не станемо такими, як мама/тато/будь-хто, такими, якими нас хотіли бачити. Тому дуже важливо, подорослішавши, усвідомити і прийняти, що ми стали саме тими, від кого намагались втекти.

Через ряд різних причин я виросла з багатим багажем очікувань і вимог до самої себе. Я не дозволяю собі ні годину в день нічого не робити, а якщо нічого не роблю – гризу і звинувачую себе за це. Я вмію себе хвалити, але там, де хвалю – завжди можна було краще. Постійний страх помилитися, когось підвести, образити, щось не встигнути. Наставити собі триста завдань на день і ненавидіти себе за пізній підйом.

Найкраще, що можна зробити в такий час, – підтримати саму себе, а ти натомість починаєш себе травити. І поступово зникає інтерес і бажання робити улюблену роботу, гуляти, дивитись серіал. Залишається лише бажання сховатись під ковдру і зникнути. Але якщо в 20 років так можна покуражитися, далі ситуація може стати небезпечною.

Я добре себе знаю, тому відчула початок цього стану і чекала, поки він пройде, як сезонний нежить. Але він чомусь вирішив залишитись довше. І це така підступна штука – чим більше ти туди занурюєшся, тим менше сил залишається з цим боротись.

Але я вже втомилась втомлюватись. І потроху намагаюсь повернутись до свого комфортного стану. Розмовляю з собою, з близькими, прошу про допомогу, якщо є потреба. Якщо я прямо зараз нічого не хочу – я лягаю і лежу кабачком. Якщо це те, чого я зараз потребую, то я дам це собі.
Потреба тримати все під контролем – звичка не з корисних, тому що світ в принципі хаотичний. Все йшло, йде і йтиме не за планом, але це не означає, що все пропало. Бо сенсу в результаті без задоволення немає.