Аня

Ти не одразу розумієш, що не любиш себе як таку.
Коли твоє дитинство супроводжується цькуванням однолітків через слабкість, через те, що ти напівсирота, то просто гра в хованки, де тебе навіть не шукають, перетворюється, як модно зараз казати, у шкільний булінг.
У 11-річний булінг.

11 років ти живеш з відчуттям невпевненості, самотності, віри і ненависті до себе. Я ненавидила кожен сантиметр свого тіла і кожну клітину, через те, що однокласники обзивали циганкою. Для них це була гра, вони насолоджувались, а я вмирала щохвилини.
Найстрашніше, що я все прощала, мене били, я літала.

І де тільки пробилась моя комунікабельність, через численні комплекси. Саме вона мене врятувала в універі і штовхнула до нормального життя.
Вона і мама.
У світі, де вмирають від булінгу, панує зло і недовіра.

У мені посіяли зерно нелюбові до себе, і хоч якби я хотіла, щоб воно не проросло в моєму грунті, іноді воно процвітає. Але тепер кожного разу я завжди покладаюсь на себе, не довіряю нікому і знаю, що не пропаду, бо в мене є я.

Я беру приклад з коней: іноді ходжу в шорах, щоб не бачити і не слухати інших.

Світ жорстокий, злий і підступний, але завжди є вибір, що сіяти тобі, бо зерна є в руках у кожного.

Мабуть, посію щось проти булінгу і нерівності...